Корінний перелом у війні визволення лівобережної україни

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

Як відомо, Закарпаття було відокремлене від радянської України творцями Версальської системи договорів 10 вересня 1919 р. і передане буржуазній Чехословаччині, а в 1939 р. його, як зазначалося, приєднала до себе Угорщина. У Мукачевому 22 листопада 1944 р. зібрався перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід її зі складу Чехословаччини і возз’єднання з радянською Україною. Уряд Чехословаччини, визволеної від фашистського ярма, дав згоду на переговори про передачу Закарпаття Українській РСР. Вони завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору, згідно з яким Закарпатська Україна включалася до складу Української РСР. Так завершився тривалий процес об’єднання українського народу в єдину державу.

Операція «Вісла»

28 квітня 1947 року почалася операція польського комуністичного режиму проти етнічних українців. Операція „Вісла” полягала в насильницькій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини, які до 1945 року належали Німеччині.
Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди з урядом Радянського Союзу носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили.

Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил — Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.

Офіційним приводом до початку операції „Вісла” стала загибель 28 березня 1947 року в бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К.Свєрчевського.

В цей же день керівництво Польщі прийняло рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
28 квітня 1947 о 4.00 годині ранку шість польських дивізій та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (відділ безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.

Операція “Вісла” проводилась під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та генерала С.Моссора.
Депортаційні заходи проходили в три етапи:

1-й — з 28 квітня до 15 червня 1947, коли проводиося виселення українців з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2-й — до 30 червня 1947, коли проводилося виселення українського населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.

Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено українців з решти повітів Закерзоння.
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чоловік, убито 655 чоловік, заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

51. Характер війни 1941–1945 рр. для українського народу. Джерела перемоги у війні з гітлерівською Німеччиною. Внесок у перемогу українського народу. Ціна перемоги.

22 червня 1941 року о 4-й годині ранку фашистська Німеччина завдала раптових масованих ударів авіацією і сухопутними військами на фронті від Балтійського моря до Карпат. Розпочалася Велика Вітчизняна війна СРСР проти фашистської Німеччини.
Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн. чоловік.
У надзвичайно тяжких, украй невигідних умовах, ослаблені політично і духовно сталінським терором розпочали народи Радянського Союзу цю війну. Час, який надавав укладений у 1939 році радянсько-німецький пакт про ненапад, не було використано для посилення боєздатності армії.
Мали місце прорахунки в оцінці часу очікуваного нападу Німеччини на СРСР. Насамперед Сталіним було проігноровано розвідувальні дані про можливий напад фашистських агресорів. Крім того Сталін помилково, всупереч настанові Генерального штабу, визначив головний напрямок можливого удару агресора з відповідним перегрупуванням військ (із західного на південно-західний напрямок).
Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж було допущено стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх.
Найбільша частина німецьких сил – група армій «Південь» — мала захопити Україну. І саме на Україні німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. полонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн. чоловік, або 42 % населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. радянських військовополонених (із них 1,3 млн. становили українці).
На Західній Україні, де Радянська влада була особливо непопулярною, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні загальна реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка що вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в німецькій пресі з’являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців традиційним хлібом і сіллю.
Відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних в’язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., було проведено масове винищення в’язнів без огляду на те, які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в’язнів, та Рівному і Луцьку на Волині, де загинуло ще 5 тис.
Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упорядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику „спаленої землі”, що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали знищенню.
Масовій евакуації за Урал та до Середньої Азії підлягали зброярні заводи, кваліфікована робоча сила та важливі учені спеціалісти. У результаті чи не найбільшої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн. чоловік; понад третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі. Ця масова евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність СРСР продовжувати війну.
Роки, скільки б їх не минуло, не зможуть стерти з пам’яті поколінь подвиг наших прикордонників і авіаторів, танкістів і артилеристів, моряків та піхотинців, воїнів внутрішніх військ — усіх, хто у запеклих боях, стікаючи кров’ю, на межі сил стримував шалений натиск добре вишколених і озброєних військ ворога.
3 11 липня по 26 вересня 1941 року тривала героїчна оборона Києва. Воїни Червоної Армії, ополченці-кияни, курсанти київських військових навчальних закладів, військовослужбовці внутрішніх військ стійко, мужньо відстоювали кожну п’ядь землі на підступах до Києва, ведучи тяжкі, криваві оборонні бої.
Водночас з наступом на Київ 4-а румунська армія за підтримки німецьких військ на початку серпня 1941 року розпочала наступ на Одесу. Захисники Одеси оборонялися 73 дні. Загарбники втратили тут близько 200 тисяч убитими, пораненими і полоненими. Героїчна оборона Севастополя в 1941 -1942 роках — одна з найбільш драматичних сторінок Великої Вітчизняної війни на півдні України. Понад 250 днів і ночей (з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року) відстоювали цю фортецю бійці Приморської армії, моряки Чорноморського флоту, народні ополченці.
Героїчна оборона Києва, Одеси та Севастополя зірвала визначені ворогом темпи наступу на південно-західному та південному напрямах, що дало радянському командуванню час, необхідний для мобілізації головних сил Червоної Армії, підготовки великих стратегічних резервів, проведення важливих оборонних заходів на підступах до Москви. Проте ворог, використовуючи чисельну перевагу, продовжував рватися вперед.
У травні-червні 1942 року радянські війська зазнали двох великих поразок на території України — в районі Харкова і на Керченському півострові. На кінець липня 1942 року гітлерівці повністю окупували Україну.
27 липня 1942 року радянськими військами був залишений останній населений пункт Луганської області.
Німці розчленували українські землі, порушивши їх історичну цілісність. Вони встановили в окупованій Україні режим кривавого терору: було закатовано 3 млн. 898 тис. чоловік мирного населення й 1 млн. 367 тис. військовополонених, 2,3 млн. чоловік вивезено на каторжні роботи до Німеччини.
Галицькі землі в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської (тепер Івано-Франківська), Тернопільської (за винятком її північних районів) областей були приєднані до генерал-губернаторства (центральної та південної частини Польщі) під назвою «дистрикт Галичина». Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансіністрія».
З більшої частини українських земель було утворено «Рейхскомісаріат Україна», до складу якого увійшли Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська (тепер Хмельницька), Житомирська області, північні райони Тернопільської та Вінницької областей. Київська, Полтавська. Чернігівська, Сумська, Дніпропетровська та Кримська області. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне. Інші українські окуповані області — Харківська, Сталінська (тепер Донецька) та Ворошиловградська (тепер Луганська) були включені загарбниками до так званої воєнної зони, яка цілком перебувала під владою німецького військового командування.
Політика нацистів в Україні була викладена у розробленому ще в листопаді 1941 року генеральному плані «Ост», за яким передбачалося переселити до Сибіру з України, Білорусії, Прибалтики 31 мільйон чоловік, щоб звільнити місце для німецької колонізації.
Фашисти вважали, що для населення українських окупованих земель «достатньо наявності чотирикласної народної школи». Мета цієї «народної школи», як писав один з фашистських теоретиків, — навчити простого рахунку, вміння розписатися і переконати, що Божа заповідь зводиться до того, щоб коритися німцям. Ось таким чином вирішувалася доля населення України під німецько-фашистською окупацією.
На думку істориків другої світової війни, з усіх східних територій, захоплених Третім рейхом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних. Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варіанти. Перший, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії, цілком нехтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацистської імперії.
Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов’яни були людьми другого сорту, і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об’єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян.
Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.
Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни у полон потрапило мільйони червоноармійців. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов’ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Нерідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й не завбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли.
Звірства і безчинства окупантів не поставили народ України на коліна, він піднявся на боротьбу проти ворога. В русі опору фашистському режиму в Україні взяли участь патріоти незалежно від соціального стану, віку, статі і політичних поглядів.
Значна частина українців, зіткнувшись з жорстокою колонізаторською політикою окупантів, доходила висновку, що фашизм є непримиренним і заклятим ворогом України та українського народу, а не тільки радянської влади. Вони стали переходити в підпілля, організовуючись для боротьби з німецькими окупантами.
У 1942 році розпочала свої дії проти німецьких окупантів Українська повстанська армія, яка проводила операції в районах Волині та Полісся.
Значно активізувався партизанський рух в Україні. 1942 року був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т. А. Строкачем. Весною 1943 року в Україні було сім партизанських з’єднань і 35 загонів. Найбільші з них — з’єднання на чолі з О.

Ф. Федоровим, Я. І. Мельником, С. А. Ковпаком. Загалом у цих партизанських з’єднаннях і загонах налічувалося близько 40–50 тис. чоловік, але учасників партизанського руху було набагато більше. За весь період війни в ньому взяло участь близько 220 тис. чоловік.

Історична перемога Червоної Армії під Сталінградом поклала початок корінному зламу в ході Великої Вітчизняної війни. З цього часу стратегічна ініціатива у військових операціях перейшла до радянського командування. Становище на фронті докорінно змінилося внаслідок перемоги радянських військ під Курськом у липні 1943 року.

Протягом літа й осені 1943 року Червона Армія визволила Харків, Чернігів, Полтаву. Запоріжжя, Дніпропетровськ.

Київську наступальну операцію по визволенню столиці України здійснив 1-й Український фронт під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. На Київському напрямку розгорнулася найбільш запекла боротьба.

Звільненню від гітлерівців Правобережжя сприяла важлива перемога радянських військ під Корсунем-Шевченківським (25 січня – 17 лютого 1944 року). У ході успішної воєнної операції 1-го і 2-го Українських фронтів було оточено велике (десять дивізій) угруповання німців, яке втратило 55 тисяч вбитими і пораненими, понад 18 тисяч полоненими.

Відступаючи з України, німці, як і Червона армія у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна… Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не так потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч і не змогло уникнути масової евакуації.

Нових успіхів в очищенні від ворога території України радянські війська досягли у другій половині 1944 року. У ході літнього наступу було оточене значне угруповання німецьких військ під Бродами (Львівська область) – вісім дивізій загальною чисельністю до 60 тисяч військових. У боях знищено понад 38 тисяч солдатів, офіцерів противника та 17 тисяч узято в полон. 27 липня 1944 року було визволено Львів.

Внаслідок успішного здійснення Львівсько-Сандомирської та Яссько-Кишинівської операцій територія України майже повністю була очищена від загарбників. Під час Карпатсько-Ужгородської операції закінчилось визволення від окупації території України в її довоєнних кордонах.

28 жовтня 1944 року завершилось визволення Закарпатської України.

Битва за визволення України, що тривала довгі 22 місяці, стала одним із найважливіших етапів на шляху до Великої Перемоги.

Наслідки війни для України Друга світова війна відіграла особливу роль в історії України, ставши одним із найважливіших, найвизначніших її періодів. Війна двічі пройшла землею України. Лежали в руїнах 714 міст, понад 28 тисяч сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн. чоловік.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Людські втрати України сягнули від 8 до 10 мільйонів — четверта частина довоєнного населення.

Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

За даними головної редколегії зведеної Книги пам’яті України, український народ дав збройним силам країн антигітлерівської коаліції понад 6 млн. воїнів. Кожен другий загинув на радянсько-німецькому фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Український народ дав збройним силам сотні полководців та воєначальників. У тому числі найвидатніших. Це прославлені маршали й генерали І.Д. Черняхівський, Р. Я. Малиновський, А. А. Гречко. П. Ф. Жмаченко, А. Г. Кравченко, Д. Д. Лелюшенко. П. С. Рибалко, К. С. Москаленко, К. С. Тимошенко. Досить сказати, що більш як половину з 15 фронтів, які діяли у період війни, очолювали маршали та генерали — українці за походженням.

У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з періодом 1917-1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами.

На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917-1920 рр. Українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з української точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з’єдналися у межах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше – в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Україна вийшла з Другої світової війни у новій якості. Уперше в історії вона стала соборною, зібравши у своєму складі майже всі українські етнічні землі, і так само вперше увійшла до системи світової співдружності, набувши статусу суб’єкта міжнародного права в Організації Об’єднаних Націй.

Висновки Численні людські жертви спричинила Друга світова війна, в яку було втягнуто 72 держави. У країнах, що брали участь у війні, було мобілізовано в армію і на флот до 110 млн. чоловік. Після Другої світової війни кількість локальних, тобто просторово обмежених воєн і воєнних конфліктів, нараховує більше двохсот. В останнє десятиріччя ХХ та на початку ХХІ сторіччя у світі відбувалося 45-45 воєнних конфліктів різного ступеня інтенсивності.

Друга світова війна стала чи не найбільшим випробуванням патріотизму українського народу. У жорстокій боротьбі, якої до того ще не знало людство, любов до своєї Батьківщини вела за собою українців в пекло боїв і втрат. Вистояти в цьому горнилі допомагали лише безмірна віра в перемогу і почуття особистої відповідальності за долю свого народу і держави. На попередніх заняттях з гуманітарної підготовки, присвячених участі внутрішніх військ у війні, ми мали можливість усвідомити для себе, яку цінність для існування держави має почуття патріотизму. Саме воно було вирішальним для того, щоб Перемога стала однією з найвизначніших подій у всесвітній історії та державним святом в Україні.

Далеко не всі країни мають такі приклади патріотичного руху в народі. А тому, наші історичні надбання – це наше духовне джерело, яке ніколи не повинно вичерпатися. І вже від нас, нащадків слави попередніх поколінь, залежить те, наскільки воно буде повним і живодайним.

Більшість населення України сприйняло початок війни як агресію проти своєї Батьківщини. Цим пояснюється патріотичне піднесення, яке супроводжувалося масовим добровільним вступом до діючої армії, народного ополчення, підпілля. До регулярних частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів прямували незліченні людські потоки, які зливались у могутню ріку народного гніву та опору загарбникові.

Воїни-українці, громадяни України з честю виконали свій військовий обов’язок перед рідними і близькими, зробили свій вагомий внесок у звільнення європейських народів, які потрапили до нацистського рабства.

Пам’ять про всіх загиблих під час війни житиме в серцях українського народу і всього людства.

Друга світова війна не залишила жодних сумнівів, що війни є однією з форм існування тоталітарних режимів — вони або готуються до війни, або воюють. Не залишилось сумнівів і в тому, що третю світову війну людство навряд чи перенесе.

52. Післявоєнна відбудова України в 1940–50-х роках. «Холодна війна» як фактор післявоєнного розвитку України в складі СРСР.

Відбудова народного господарства України розпочалася відразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнні роки. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн. Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніжу нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу.

Перш за все відбудовували провідні галузі промисловості: вугільну, металургійну, залізорудну, машинобудівну, енергетичну, хімічну.

До кінця війни в Донбасі було введено в дію 123 крупні і 500 середніх та дрібних шахт. За 1943-1945 рр. країна отримала 500 млн. т донецького вугілля. В загальному паливному балансі питома вага Донбасу виросла з 4,8% в 1943 р. до 26,7% в 1945 р.

Металурги України ввели в дію 14 доменних та 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів.

Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Після війни залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти 1940 р. У1950 р. цей показник становив 81 %. Протягом 50-60-хроків гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5 % у 1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8 %. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві — 42,7 %, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління — 18,5 %.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946 — 1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба»-, які, згідно зі статтю 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльський та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис, а 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами. Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі США після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано 1948- 1952 рр. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Україна, як частина СРСР. і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв’язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості — основи військово-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, але не обов’язковий, як у СРСР, характер. Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.

Значні втрати господарства України в роки Другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 р. в Україні було вироблено лише 26 % промислової, 49 % сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31 %. У СРСР ці показники становили відповідно 92,60,45 % .

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 р. Швидкими темпами розвивалася промисловість — 34,6 % щорічно при 22^-23 % по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буро-вугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава — Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90 %). Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстаті в-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Першими підприємствами автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

У1950 р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень а 22,9 %, морського транспорту — на 50 %, автомобільного — на 117%.

Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80 %). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам’яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У1950 р. промислове виробництво становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об’єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п’ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.

Характерною рисою стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946-1950 pp. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.

Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, вирішити проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи; посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва, політика укрупнення колгоспів (1950).

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п’ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п’ятій п’ятирічці (1951-1955). У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 p., 1951 p. його перевищено на 31%, у Франції -1948 p., а в Італії — 1950 р.

До кінця четвертої п’ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91 %).

Реферат на тему:

Корінний перелом у ході війни (листопад 1942 — 1943 рр.). Початок
визволення України

З виходом німецько-фашистської армії у межиріччя Дону і Волги почалася
велика битва на Волзі (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.) і битва за
Кавказ (25 липня 1942 р. — 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних
оборонних боях радянським військам вдалося знесилити противника,
підірвати його моральний дух, зрештою, зупинити наступ. Під Сталінградом
19 листопада Червона Армія почала навальний контрнаступ, який завершився
2 лютого 1943 р. оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. У
полон потрапили 91 тис. вояків, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому
числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс. Успішно розгорталася
також наступальна операція Червоної Армії з вигнання
німецько-фашистських військ з Північного Кавказу. Перемога радянських
військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі на
радянсько-німецькому фронті й загалом у Другій світовій війні.
Створились умови для вигнання загарбників з України.

Як зазначалось, у липні 1942 р. уся територія України була окупована
німецько-фашистськими військами і тут було встановлено “новий порядок”.
Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її
порушення мирне населення розстрілювали на місці. За Україною нацисти не
визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію вважали
“німецьким простором”, яким можна правити на власний розсуд.

Території Чернівецької та Ізмаїльської областей, а також уся Одеська
область, південні райони Вінниччини і західні райони Миколаївської
області були включені до складу Румунії. Цю територію назвали
“Трансністрія”. Чотири західні області УРСР — Львівська, Дрогобицька,
Станіславська і Тернопільська — були приєднані до створеного
гітлерівцями на польській території “Генерального губернаторства” із
центром у Кракові (дистрикт “Галичина”). Для управління іншими областями
був створений рейхкомісаріат “Україна” зі столицею в місті Рівне. Очолив
його кривавий кат Еріх Кох. Було також утворено “прифронтову зону”, що
перебувала під владою армійського командування. До її складу ввійшли
Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області.

Так було розчленовано суверенну територію Української РСР, порушено її
споконвічні етнічні кордони.

Незмірних фізичних і духовних мук завдала українському народові
примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке
вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942-1944 рр. у
німецьке рабство було забрано 2,4 млн українських хлопців і дівчат. їх
відправляли працювати на бауерів і на промислові підприємства.

Саме з метою пограбування України було створено різноманітні акціонерні
товариства, головне управління вугільної промисловості Сходу,
металургійне об’єднання “Схід”. З перших місяців окупації тисячі
ешелонів з награбованим відправлялися до Німеччини. У лютому 1942 р.
було видано “закон” про запровадження “нового аграрного ладу”, який
фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації
селянства.

Жорстокість нацистської влади виявлялася також у ставленні до українців
як представників неповноцінної раси, принижувалася гідність і
зневажалися цінності українського народу. Німецько-фашистський режим в
Україні сіяв смерть, розруху, голод, руйнував українську культуру.
Робилося все для того, щоб перетворити людей на покірних рабів. Гітлер
намагався залякати населення, зламати його волю до опору. Проте ніщо не
могло зупинити боротьби українського народу проти ненависного ворога.
Український народ не став на коліна перед загарбниками. Збільшувались
лави партизанів, або, як їх ще називали, народних месників. Вони
насамперед руйнували фронтові комунікації противника. Ведучи активну
“рейкову війну”, у 1943 р. українські партизани висаджували в повітря в
середньому 10 ворожих ешелонів за добу. З метою централізації
керівництва діяльністю партизанів було утворено Центральний штаб
партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху, який
очолив генерал українського походження Т. Строкач.

Наприкінці 1942 р. в Україні майже повсюдно діяли підпільні організації,
партизанські загони. Ворожий тил розхитували великі, добре озброєні й
керовані з центру рейдові з’єднання партизанів. Гітлерівські окупаційні
чиновники мали всі підстави називати партизанську боротьбу “регулярним
другим фронтом”.

В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників.
Зокрема, безстрашно діяли учасники підпільної організації “Партизанська
іскра” у селі Кримки на Миколаївщині, комсомольська організація “Молода
гвардія” у Краснодоні на Луганщині.

Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени ОУН.
Наприкінці 1942 р. бандерівці створили національні збройні сили —
Українську повстанську армію (УПА) на чолі з командуючим Р. Шухевичем.
Скрізь виникали нелегальні осередки. Проте представники мельниківського
крила ОУН по суті відмовились від боротьби за українську самостійність,
стали активними підсобниками гітлерівців.

Чисельність бійців УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис. Політичною
метою ОУН була боротьба за незалежну соборну українську державу. Але це
суперечило німецькій колонізаторській політиці. На учасників ОУН
обрушилися репресії, що тривали до кінця 1944 р. У Києві було
заарештовано і після гестапівських тортур страчено в Бабиному Яру понад
40 учасників Київського підпілля ОУН, зокрема представники української
національно-визвольної інтелігенції О. Теліга, О. Ольжич, І. Рогач.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА лишався незмінним і відповідав
гаслу “Проти імперіалізму Берліна і Москви”, із наближенням лінії фронту
до західноукраїнських земель ця організація була змушена змінити
тактику. Відносини між бандерівцями і гітлерівцями з огляду на загрозу
Червоної Армії часто набирали характеру взаємосприяння.

Боротьба УПА на два фронти призвела до трагічної братовбивчої війни між
українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака “Від Путивля до Карпат”
влітку 1943 р. супроводжувався кривавими боями між бандерівцями УПА і
партизанськими загонами радянської України й великими втратами з обох
боків. А весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону штабу
командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала М.
Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для
боротьби з УПА розпочало регулярні воєнні операції на західній території
Полісся й Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вело
цю боротьбу аж до 1953 р.

У той час, коли Червона Армія громила ворога на фронтах, трудівники
тилу, зазнаючи великих нестатків воєнного часу, забезпечували армію
першокласним озброєнням і боєприпасами, обмундируванням і
продовольством. Уже в першій половині 1942 р. воєнна промисловість СРСР
не тільки відновила втрачені потужності, а й значно перевищила їх. У
грудні 1942 р. порівняно з груднем 1941 р. обсяги виробництва літаків
збільшилися в 3,3 раза, авіадвигунів — у 5,4 раза, танків — майже
вдвічі.

Високу трудову доблесть і героїзм виявили десятки тисяч евакуйованих з
України машинобудівників, гірників, металургів, які працювали на Уралі,
у Сибіру та інших регіонах СРСР. Евакуйовані з України колгоспники також
самовіддано трудились. Ось кілька прикладів. Знатна ланкова 3. Бідна з
Чернігівщини добилася високих врожаїв овочів і тютюну в Казахстані.
Бригада трактористки П. Ангеліної зразково працювала в
Західно-Казахстанській області.

Свої сили і знання на розгром ворога віддавали вчені України. Так,
евакуйований на Урал Інститут електрозварювання під керівництвом
академіка АН УРСР Є. Патона розробив і впровадив у танкову промисловість
метод автоматичного електрозварювання.

Справі розгрому ворога була підпорядкована діяльність письменників
України. На фронті й у тилу знали “Клятву” М. Бажана, “Фронт” О.
Корнійчука, повість “Райдуга” В. Василевської, поему “Слово про рідну
матір” М. Рильського, оповідання О. Довженка, Ю. Яновського, поетичні
твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Працювало 35 евакуйованих
українських театрів, при яких були створені фронтові бригади.

Отже, трудівники тилу, зокрема й евакуйовані з України, своїм трудовим
героїзмом наближали перемогу над ворогом, визволення населення тимчасово
окупованих районів, у тому числі й багатостраждальної України.

Початок визволення України було покладено взимку 1942-1943 рр. Перші
населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї
Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з
обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14
лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і
Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні
1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська
битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій
Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і
контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема
сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно
перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закріпила
корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно
наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який переріс у загальний наступ,
радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія
22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині
вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували
Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням
М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя
Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам, серед яких
було 1185 росіян, 483 українця, 40 білорусів, 25 узбеків та воїнів
багатьох інших національностей.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте наприкінці
листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі
Бердичів—Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове
захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий
сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радомишль. Радянські
війська зазнали великих втрат. Однак відбивши контрнаступ, вони
просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська 2-го і
3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога. У
жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ.

Перемоги радянських військ на Лівобережжі України знаменували завершення
корінного перелому на фронтах війни. Отже, 1943 р. став для українського
народу передднем остаточного визволення від загарбників.

Список літератури:

Мельник Л. Г. Історія України. — К, 1991.

Нестор Махно. Воспоминания. — М., 1992.

Полонська-Васшенко Н. Історія України. – К, 1995. – Т. 1-2.

Реєнт О. П., Лисешо О. П. Українська національна ідея і християнст-во. —
К., 1995.

Сергійчук В. ОУН—УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. -К.,
1996.

Симон Петлюра та його родина: До 70-річчя його трагічної загибелі:
Документи і матеріали. – К., 1996.

Субтельний О. Україна. Історія. – К, 1993.

Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні
та публіцистичні праці. – К, 1997.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К, 1996
1997.

Українці в світі. – Мельбурн, 1997.

Украйна и Россия: общество и государство. – М., 1997.

Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. – К, 1996.

ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – К, 1990.

Друкувати
Запитати
Надіслати другу
Підписатись на новини

Корінний перелом у ході війни (листопад 1942 — 1943 рр.). Початок визволення України

У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося знесилити противника, підірвати його моральний дух, зрештою, зупинити наступ. Під Сталінградом 19 листопада Червона Армія почала навальний контрнаступ, який завершився 2 лютого 1943 р. оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. У полон потрапили 91 тис. вояків, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс.

Успішно розгорталася також наступальна операція Червоної Армії з вигнання німецько-фашистських військ з Північного Кавказу. Перемога радянських військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі на радянсько-німецькому фронті й загалом у Другій світовій війні. Створились умови для вигнання загарбників з України.

Як зазначалось, у липні 1942 р. уся територія України була окупована німецько-фашистськими військами і тут було встановлено «новий порядок». Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирне населення розстрілювали на місці. За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію вважали «німецьким простором», яким можна правити на власний розсуд.

Для управління іншими областями був створений рейх-комісаріат «Україна» зі столицею в місті Рівне. Очолив його кривавий кат Еріх Кох. Було також утворено «прифронтову зону», що перебувала під владою армійського командування. До її складу ввійшли Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області.

Так було розчленовано суверенну територію Української РСР, порушено її споконвічні етнічні кордони.

Незмірних фізичних і духовних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942-1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 млн. українських хлопців і дівчат. їх відправляли працювати на бауерів і на промислові підприємства.

Саме з метою пограбування України було створено різноманітні акціонерні товариства, головне управління вугільної промисловості Сходу, металургійне об’єднання «Схід». З перших місяців окупації тисячі ешелонів з награбованим відправлялися до Німеччини. У лютому 1942 р. було видано «закон» про запровадження «нового аграрного ладу», який фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації селянства.

Проте ніщо не могло зупинити боротьби українського народу проти ненависного ворога. Український народ не став на коліна перед загарбниками. Збільшувались лави партизанів, або, як їх ще називали, народних месників. Вони насамперед руйнували фронтові комунікації противника.

Ведучи активну «рейкову війну», у 1943 р. українські партизани висаджували в повітря в середньому 10 ворожих ешелонів за добу. З метою централізації керівництва діяльністю партизанів було утворено Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху, який очолив генерал українського походження Т. Строкач.

Наприкінці 1942 р. в Україні майже повсюдно діяли підпільні організації, партизанські загони. Ворожий тил розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання партизанів. Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати партизанську боротьбу «регулярним другим фронтом».

В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Зокрема, безстрашно діяли учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині, комсомольська організація «Молода гвардія» у Краснодоні на Луганщині.

Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени ОУН. Наприкінці 1942 р. бандерівці створили національні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА) на чолі з командуючим Р. Шухевичем. Скрізь виникали нелегальні осередки. Проте представники мельниківського крила ОУН по суті відмовились від боротьби за українську самостійність, стали активними підсобниками гітлерівців.

Чисельність бійців УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис. Політичною метою ОУН була боротьба за незалежну соборну українську державу. Але це суперечило німецькій колонізаторській політиці. На учасників ОУН обрушилися репресії, що тривали до кінця 1944 р. У Києві було заарештовано і після гестапівських тортур страчено в Бабиному Яру понад 40 учасників Київського підпілля ОУН, зокрема представники української національно-визвольної інтелігенції О. Теліга, О. Ольжич, І. Рогач.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА лишався незмінним і відповідав гаслу «Проти імперіалізму Берліна і Москви», із наближенням лінії фронту до західноукраїнських земель ця організація була змушена змінити тактику. Відносини між бандерівцями і гітлерівцями з огляду на загрозу Червоної Армії часто набирали характеру взаємосприяння.

Боротьба УПА на два фронти призвела до трагічної братовбивчої війни між українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака «Від Путивля до Карпат» влітку 1943 р. супроводжувався кривавими боями між бандерівцями УПА і партизанськими загонами радянської України й великими втратами з обох боків. А весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала М. Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для боротьби з УПА розпочало регулярні воєнні операції на західній території Полісся й Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вело цю боротьбу аж до 1953 р.

У той час, коли Червона Армія громила ворога на фронтах, трудівники тилу, зазнаючи великих нестатків воєнного часу, забезпечували армію першокласним озброєнням і боєприпасами, обмундируванням і продовольством. Уже в першій половині 1942 р. воєнна промисловість СРСР не тільки відновила втрачені потужності, а й значно перевищила їх. У грудні 1942 р. порівняно з груднем 1941 р. обсяги виробництва літаків збільшилися в 3,3 рази, авіадвигунів — у 5,4 рази, танків — майже вдвічі.

Високу трудову доблесть і героїзм виявили десятки тисяч евакуйованих з України машинобудівників, гірників, металургів, які працювали на Уралі, у Сибіру та інших регіонах СРСР. Евакуйовані з України колгоспники також самовіддано трудились. Ось кілька прикладів. Знатна ланкова 3. Бідна з Чернігівщини добилася високих врожаїв овочів і тютюну в Казахстані. Бригада трактористки П. Ангеліної зразково працювала в Західно-Казахстанській області.

Свої сили і знання на розгром ворога віддавали вчені України. Так, евакуйований на Урал Інститут електрозварювання під керівництвом академіка АН УРСР Є. Патона розробив і впровадив у танкову промисловість метод автоматичного електрозварювання.

Справі розгрому ворога була підпорядкована діяльність письменників України. На фронті й у тилу знали «Клятву» М. Бажана, «Фронт» О. Корнійчука, повість «Райдуга» В. Василевської, поему «Слово про рідну матір» М. Рильського, оповідання О. Довженка, Ю. Яновського, поетичні твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Працювало 35 евакуйованих українських театрів, при яких були створені фронтові бригади.

Отже, трудівники тилу, зокрема й евакуйовані з України, своїм трудовим героїзмом наближали перемогу над ворогом, визволення населення тимчасово окупованих районів, у тому числі й багатостраждальної України.

Початок визволення України було покладено взимку 1942-1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закріпила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який переріс узагальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам, серед яких було 1185 росіян, 483 українця, 40 білорусів, 25 узбеків та воїнів багатьох інших національностей.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте наприкінці листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі Бердичів-Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радомишль. Радянські війська зазнали великих втрат. Однак відбивши контрнаступ, вони просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська 2-го і 3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ.

Перемоги радянських військ на Лівобережжі України знаменували завершення корінного перелому на фронтах війни. Отже, 1943 р. став для українського народу перед днем остаточного визволення від загарбників.

Література

Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. -К., 1996.
Симон Петлюра та його родина: До 70-річчя його трагічної загибелі: Документи і матеріали. — К., 1996.
Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. — К, 1996.

24.03.2013

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перехопити стратегічну ініціативу, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних подій Великої Вітчизняної й другої світової війни. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. Перемога під Курськом закріпила корінний перелом у ході війни. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

Перемога під Курськом створила умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Успішно діяли війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони охопили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було, нарешті, визволено, алепрактично повністю зруйновано окупантами. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави.

Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі. У ході Донбаської наступальної операції (13 серпня — 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу. А рішучі дії радянських воїнів врятували багато міст і сіл, промислових об’єктів від цілковитого знищення, хоч окупанти, виконуючи директиву про тотальне зруйнування Донбасу, все-таки встигли завдати величезних втрат. Нарощуючи темпи наступу, Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня завершила очищення від нього Донбасу.

Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті.

Командування вермахту у своїх планах розраховувало, що непереборною перешкодою для наступу військ Червоної армії стане р. Дніпро, і назвало створювану гітлерівськими військами захисну лінію «Східним валом». Війська Червоної армії вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Уночі проти 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра — епопея масового героїзму радянських воїнів. 14 жовтня 1943 р. було визволене м. Запоріжжя, 25 жовтня — м. Дніпропетровськ, a 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна звільнили від німецько-фашистських загарбників столицю України м. Київ.